Хочеться...
Як часто хочеться залишитися самій, просто на одинці із своїми думками. Хочеться щоб тебе ніхто не чіпав, хочеться зникнути, стати невидимою, або заснути та не прокинутись... хочеться спокою та тиші, єдності із собою та вітром.
Закриваєш очі і відлітаєш...кудись далеко, де вічний спокій...а коли відкриваєш - страх переповнює із середини, страх перед самотністю, страх залишитися одній, нікому не потрібній, спустошеній із середини...
- А хіба не цього ти прагнула, залишитися самою?
- Так прагнула, але на невеликий час, щоб розібратись із собою.
- Ти так мріяла, кричала в небеса, молила Бога і думала щохвилини про тишу, спокій. Невже ти не рада, адже мрія збулась?
- Мені страшно. Я сама. Хоча ні, не сама, залишились біль та порожнеча. Вони пожирають із середини, вони роз’їдають душу...я не просила пустоти!!! Не просила!!! Я не просила самотності...хоча просила, але...
- Ти сама захотіла, а ми тільки підштовхнули, виповнили бажання, одне, про яке ти найбільш просила. А ти не рада?..
Так часто нагортаються сльози на очі коли ти сама в такі моменти питаєш: „за що мені таке?! Чому я залишилась одна?!...”. а думки в голові самі знаходять відповідь: „Сама просила, сама винна. Думай про що просиш, спочатку подумай, а потім вже мрій...уяви, що буде якщо мрія здійсниться...що тоді?..”.
Дуже часто, самі того не знаючи, ми провокуємо долю і вона як найстрашнішу кару вибирає наші ж бажання, мрії, думки. Що ж виходить себе караємо ми?..
