Стомилась...

Я стомилась терпіти біль, стомилась бути сильною, стомилась носити маски, бути , просто бути...як мені все це набридло: сіра буденність, біль навколо мене, жаль, сльози, а потім обов’язкове: „я був дурнем! Чи можна повернути все назад? Щоб знову бути...?”, але час не повернеш, він нестримний, він лікує та вбиває одночасно. Я стомилась прикидатися наче в мене все чудово... це вже не крики, це - благання, маленький промінь надії, який поступово, тліє, гасне...

Навіщо людина сама себе накручує, ускладнює життя собі? Чому б просто не довіритися своєму серцю, а не розуму? Мозок і так вже напрацювався за все життя! Дай йому відпочити, хоча б на деякий час...

Я стомилась...

Немає вже нічого щоб тримало мене в цьому світі, крім.... крім віри... віри в те що я для чогось потрібна, що існує певний сценарій, в якому є для мене місце, хоча б невеличке, але це була б моя роль..

Я стомилась любити і ненавидіти, стомилась бездіяти і щось робити, стомилась завжди щось вирішувати і стомилась пливти за течією (хоча це не про мене), я вже не маю сил сперечатись, не маю бажання щось робити, змінювати, навіть думати...

Стомилась... і звідки сил взяти, хто зна...а найгірше те, що вже ні чого не хочеться...пагано...

Вона стомилась... стомилась від життя. І немає сил йти далі, навіть не те що сил немає навіть бажання, а навіщо? Немає мети.

Тихий вітер співає на вухо таємну мелодію, сніг все ще плавно кружляє навколо неї. Є тільки сніг, вітер, вулиця і вона... нічого зайвого, тільки спокій і втома... втома бути одною і вдавати радість, втома носити маски...

Крок, іще один, і іще... непомітно тане сніг під ногами, кружляє-кружляє тихо і спокійно... навколо вирій машин, крики людей, гомін, дискусії, гудіння заводів, але є тільки вона, сніг і пісня вітру...

В очах немає нічого, пустота й холод. Сніг.

Як це чудово – просто йти, не про що не думати, спостерігати за часом, танцювати із сніжинками, слухати пісню вітру...і головне забути, забути хоча б на мить про буденні проблеми, про біль, злість, підлість, сірість життя, і про втому, цю вічну втому... як я стомилась втомлюватися... вже немає сил. Гасне вогник поступово, а що його розпалить і взагалі, чи треба, якщо вже не думаєш про життя, а все частіше про смерть, ні, не про самогубство, а про щасливий нещасний випадок. Цікаво, а якби мене не було це щось би змінило?.. стомилась розуміти, терпіти своє безсилля...

Сніг. Білою ковдрою вкриває життя. Пеленою затягує очі, думки... сніг... чистота першого снігу, спокій...

А вона все йде, і жоден не здогадується про її думки, бажання, ніхто... навіть поглянувши в очі не здогадається, бо там тільки холод, спокій, рівновага... але на грані, на самому краї леза тримається її терпіння... один крок вбік, один неправильний рух, не точний подих, найменший порив вітру, навіть погляд не в той бік і все... провалля, безодня, тиша, нескінченність і морок, безкольоровий морок охопивши кришталеве тіло, полонить її з середини, її думки на завжди зникнуть, мрії як вогник в душі, згаснуть без надії коли не-будь знов перетворитись на ватру, вільне полум’я, тепло і силу...

Вітер. Сніг. Вона. Тиша. І ні що не зможе їм заважати, перебити їх діалог, порушити гармонію...

Сніг... вітер... але вже немає її, тієї, що була з ними на рівних, може оступилась, а може вогник спалахнув?.. хто зна... вітер... сніг... тіні...